Лекція - Методичні матеріали - Каталог статей - Методика географії
Понеділок, 05.12.2016, 23:32
Вітаю Вас Гість | RSS

Методика навчання географії

Статистика
Форма входу

Каталог статей

Головна » Статті » Методичні матеріали

Лекція

 Тема: Методика підготовки та проведення лекційних занять з географічних дисциплін  у вищій школі
                               План

1. Лекція: поняття, функції, види, принципи.
2. Основні вимоги до лектора.
3. Методика підготовки лекційних занять у вищій школі.
4. Методика проведення лекційних занять у вищій школі.


3. МЕТОДИКА ПІДГОТОВКИ ЛЕКЦІЙНИХ ЗАНЯТЬ У ВИЩІЙ ШКОЛІ
    Питання про те, як готуватися до лекцій, включає в себе ряд вимог, про які корисно постійно нагадувати, особливо початківцям. Ці вимоги стосуються вміння правильно "робити” лекцію, тобто вимагають певної культури в роботі.
    Лише на перший погляд здається – все просто: бери книги, виписуй що потрібно, складай лекцію і читай її собі на здоров’я. На справді нерідко відбувається так: матеріалу зібрано багато, а справитись з ним лектор не може, в лекцію входить лише не значна частина цього матеріалу. Або, навпаки, лекція вийшла об’ємна, а цілі розділи теми виявились в ній не розкритими або просто не згаданими, оскільки не була відпрацьована відповідна література. Всі прорахунки відбуваються частіше всього тому,
що лектором не дотримуються певні правила роботи.
    Форми і методи підготовки до лекції різноманітні. Тут багато залежить від особливостей пам’яті, досвіду, складу розуму лектора, характеру виступу, особливостей аудиторії. Однак про загальні моменти підготовчого процесу, загальних методичних положеннях говорити можна.
    Підготовку до лекції можна умовно розділити на три етапи:
1. Попередня робота. Перший етап – дослідницький процес. Лектор визначає проблему майбутнього виступу, її актуальність, практичну значимість теми, встановлює коло питань, вивчає джерела, котрі в подальшому стануть основою змісту майбутньої лекції. Відвідує консультації, лекції на аналогічні теми і т.п. На цьому етапі лектор накопичує знання [ 8, 63 ].
2. Розробка змісту майбутньої лекції. Другий етап – підготовка теоретичної частини лекції, відбір фактів, їх аналіз та узагальнення, вибудова логічної системи аргументації, складання плану. Він завершується створенням "макету” майбутньої лекції – тексту. На цьому етапі лектор визначає об’єм відомостей, котрі він повідомить слухачам, але текст – це матеріал, необхідний лише для самого лектора [ 10, 38 ].
3. Підготовка до лекції як до акту публічного виступу – третій етап роботи. Якщо на попередньому етапі лектор утворює продуману,
композиційно оформлену, відредаговану "модель” майбутньої лекції, то на останньому він починає безпосередню підготовку до реалізації цієї "моделі” в процесі виступу перед слухачами [ 10, 42 ].
    Розглянемо послідовно окремі елементи кожного з цих трьох етапів.
    Перший елемент етапу підготовки лекції – вибір теми. Чим вона визначається? Перед усім спеціальністю лектора. По обраній темі у лектора не може бути менше знань і досвіду, ніж у слухачів. "Універсали”, котрі беруться за будь яку тему, добрих результатів, як правило, досягають рідко. Але й знання теми ще не все. Якщо ви знаєте тему, але вона вам нецікава, навряд чи вдасться зацікавити і слухачів. Бажано, щоб тема була цікава для вас особисто, хвилювала вас. Тоді хвилювання лектора передасться слухачам, тема не залишить їх байдужими.
    Далі, необхідно враховувати важливість теми, її  актуальність, зв’язок з сьогоденням. Під час вибору теми оратор повинен перевірити:
- чи достатні ваші знання з цього питання і чи можете ви отримати необхідні дані?
- чи буде відповідати тема рівню знань та інтересам аудиторії?
- чи необхідна тема з точки зору суспільних задач, що вирішуються
сьогодні?
    Під час вибору теми необхідно визначити її межі та обсяг запитань, які необхідно розглянути. Тема не повинна бути  занадто широкою чи вузькою, тому що в такому випадку вона не викличе інтересу у слухачів і принесе мало користі.
    Обрана тема буде, мабуть, частиною якоїсь більш загальної проблеми, одним з її аспектів. Встановіть зв’язок: проблема – тема.
    Мета – це основний конструктивний елемент лекції. Молодому лектору можна порекомендувати сформулювати мету лекції письмово, дуже чітко і конкретно, і в процесі підготовчої роботи постійно мати її перед собою.
    Звичайно перед лектором стоїть завдання не лише повідомити слухачам якусь суму знань, чомусь навчити, але й викликати певну реакцію, до чогось покликати, в чомусь переконати. В цьому плані можна говорити про дві сторони цільової установки: пізнавальну (інформативну) і виховну
 [ 16, 3 ].
    Немаловажне значення має формулювання назви лекції. Над цим також слід поміркувати. Правильно обрана і сформульована назва повинна допомогти і в уточненні теми, і при визначенні мети. Назва повинна бути лаконічною, конкретною, цікавою, відображати мету лекції. Не намагайтесь відобразити в назві весь зміст лекції – таке формулювання буде громіздке і незрозуміле. Отже, вибір теми, з’ясування її суті, встановлення об’єму, визначення мети, формулювання назви –  все це можна виразити у вигляді чорнового варіанту плану або схеми лекції. Це ще не план в повному розумінні слова. Це лише методичний інструмент на час розробки теми, організуючий початок всієї підготовчої роботи.
    Попередній план містить викладення основних думок, показує, на які, орієнтовно, логічні частини поділяється лекція, яка залежність і зв’язок між ними. Практика показує, що не слід у плані об’єднувати велику кількість запитань. У найбільш абстрактному вигляді такі плани складаються з трьох-чотирьох груп запитань: 1. Загальні поняття, теоретичні положення, закономірності. 2. Історія предмету, питання, проблематика. 3. Суспільна практика, її аналіз, здійснення. 4. Завдання, переспективи, пропозиції, висновки.  Попередній план – це методичний інструмент, компас при відборі матеріалу [ 8, 15 ].
    Складання бібліографії і відбір літератури. Складання плану лекції і робота над літературою – процес діалектичний: з однієї сторони, визначається коло питань, за яким відбирається матеріал, з другої – постійно уточнюється сам план лекції. Він змінюється, вдосконалюється і до кінця роботи над вивченням теми має закінчений вигляд.
    Джерела. Конкретна підготовка до лекції полягає в основному в читанні різної літератури. Цю літературу можна поділити на декілька груп, в залежності від мети роботи. Для точного визначення понять можна розпочати вивчення з енциклопедичного довідника, а для подальшої роботи скористатися статтями, вказаними в його прикнижній бібліографії [ 2, 37 ].
Для забезпечення високого теоретичного і наукового рівня лекції
необхідні статті, монографії і інші матеріали наукових досліджень.
Необхідно звернути увагу на найновіші видання. Інтенсивний розвиток науки, її швидкий прогрес зобов’язують лектора бути в курсі останніх її
досягнень.
    Для збору фактичного матеріалу, котрий зробить лекцію більш цікавою, корисно використовувати щоденники, листи, мемуари, архівні документи, статистичні матеріали.
    До інших джерел підготовки відносяться методична література, періодична преса і різного роду довідники: словники, таблиці, атласи, бібліографічні показники, тощо. Література, що використана лектором, може допомогти йому точніше визначити і пояснити слухачам складні проблеми, підняті в лекції, підтвердити конкретними офіційними даними окремі положення (тези) лекції, а також в якісь мірі підготувати лектора до відповідей на запитання, що можуть виникнути у слухачів [ 10, 23 ].
     Бібліографія. Відбір і вивчення літератури – процес довготривалий і трудоємкий. Спочатку слід звернутися за консультацією до
спеціаліста-бібліографа, котрий допоможе швидше і точніше зорієнтуватись в довідковій і бібліографічній літературі, в системному каталозі.
Кожному лектору приходиться часто звертатися до бібліотечних каталогів,тому корисно знати їх точну систематизацію, вміти ними користуватись. Розуміння принципів складання предметного, алфавітного і системного каталогів полегшує наведення бібліографічної довідки, навіть якщо є лише відомості про автора або характер проблематики книги, але не має її повних вихідних даних [ 8, 17 ].
    Алфавітний каталог. В алфавітному каталозі картки розміщуються за алфавітом прізвищ авторів або назв книг, якщо автор не зазначений. Книги письменників з однаковим прізвищем розташовані за алфавітом імен. Картки в цьому каталозі по кожному автору знаходяться в наступному порядку: збірки творів, вибрані твори, окремі видання. Алфавітний каталог допомагає в тому випадку, коли лектору необхідно навести довідку про книгу певного автора. Більш того, він підкаже, які ще твори, роботи цього автора є в бібліотеці, так як картки на книги одного письменника стоять всі разом [ 8, 12 ].
    Систематичний каталог. В ньому картки підбираються за певними галузями знань. Всередині кожного розділу картки розставляються в алфавітному порядку. Систематичний каталог потрібний у тому випадку, якщо лектора цікавить певна тема, з якою він збирається виступити перед слухачами. Систематичний каталог являється основною картотекою фондів, згрупованої за галузями знань. Всі галузі знань поділяються на декілька великих відділів. Кожен відділ складається з підвідділів, котрі в свою чергу, поділяються на менші підрозділи. Краще орієнтуватися в каталозі допомагає читачам подільник – особлива картка. В ній вказується перелік
підвідділів. Щоб дізнатися, в якому відділі шукати книгу, існує алфавітно-предметний показник до систематичного каталогу. На карточках предметного каталогу стоїть шифр, що показує місце книги на цю тему в систематичному каталозі. В бібліотеках звичайно є окремі каталоги журнальних і газетних статей. Велику допомогу лектору в підборі літератури можуть надати бібліографічні видання.
    Робота над матеріалом лекції. Вивчення матеріалу (книг, довідників, періодики, архівних і статистичних документів) – це творча праця, що вимагає багато часу і сил. Тому роботу з книгою краще починати не здетального її вивчення, а з огляду, що дозволить отримати загальне враження і уяву про зміст всієї книги в цілому. Це необхідно для того,щоб точніше підібрати літературу для повного, поглибленого читання; проаналізувати, вивчити відібраний матеріал, обмежити число проблем лекції, скласти бібліографічну картотеку. Робота над книгами, брошурами починається з титульного аркушу. На картку звичайного бібліографічного розміру лектор виписує назву твору, прізвище автора, місто і рік видання, видавництво, підзаголовок книги (якщо він є), ставить бібліотечний шифр. Все це робиться для того, щоб у нього були відомості про те, яка література вже проглянута, а також, щоб в будь-який момент цю книгу можна було замовити і знайти в бібліотеці. Іноді, проглянувши лише зміст, можна вирішити, чи відповідає твір обраній темі, а прочитавши вступ, передмову, анотацію, з’ясувати основні ідеї книги, визначити цінність використаних джерел [ 16, 7 ]. Огляд висновків після розділів, "вибіркове” неповне читання допоможуть лектору вирішити, чи варто цю книгу вивчати. Для того, щоб не втрачати час на зайві записи, доцільніше читати твір з олівцем в руках і при цьому виписувати на аркуші паперу прізвище автора, назву книги або методичного посібника, номери сторінок з необхідними відомостями. Такий запис дозволить не лише зберегти відомості про книгу, але й в подальшому звертатись для детальнішого вивчення лише до тих сторінок, котрі вже
відмічені як необхідні. Виписки робляться звідти, де є матеріал, без якого в лекції не обійтися [ 2, 8 ].
    Можна робити виписки на окремих аркушах паперу, поділених навпіл: зліва вказувати виписку-цитату з вказівками джерела, а справа – власне
відношення до неї, думки, котрі виникли при її читанні, висновки, порівняння, співставлення, асоціації, тощо. Якщо у виписці вказати прізвище автора, його ініціали, назву книги, її вихідні данні і сторінку твору, то вона стає цитатою, яку можна використовувати в лекції, доповіді, статті, не звертаючись до першоджерела.
    Вивчаючи матеріал, лектор повинен скласти список літератури, рекомендованої слухачам, не забуваючи при цьому ї художні твори.
В бібліографічній картотеці, що складається для себе, крім вихідних даних книги корисно відмітити бібліотеку, де лектор її взяв, а на
зворотній стороні картки – коротенько основну ідею твору і думку про нього [ 26, 76 ].  Такими картками легко потім користуватись, складаючи текст лекції, тоді як в зошиті складно буде відшуковувати необхідний запис. Якщо цього не робити, груда накопиченого сирого матеріалу "навалиться” потім всім своїм тягарем на лектора, і він опиняється не в змозі оволодіти ним.
Матеріал інший раз настільки пригнічує лектора, що той починає "плавати” в ньому. В результаті – роботи було багато, а толку мало, або лекція не вибудовується в чітку концепцію, і все в ній ніби розсипається. Лектор змушений цілі дні витрачати на те, щоб відшукати необхідне посилання або цифрові дані, зі складністю відтворити власні думки, які він полінився записати одразу ж, читаючи ту чи іншу книгу. Таким чином, якщо не має суворої системи в роботі і багато робиться наспіх, вроздріб, маса сил і часу витрачається даремно.
    Проглядаючи необхідні літературні джерела при розробці теми даного конкретного виступу, лектор накопичує матеріал і для наступних своїх доповідей на інші теми. Так поступово складається запас, резерв: виписки з творів, які вивчаються, цитати, записи власних думок, що виникають при обмірковуванні матеріалу лекції, так званий "архів лектора ”, що дуже полегшує його роботу в майбутньому.
    Один з найвідповідальніших моментів підготовки до лекції – обмірковування і систематизація зібраного і накопиченого матеріалу [ 12, 46]. Не намагайтесь включити в одну лекцію все зібране вами. Зазвичай матеріалу завжди буває більше, ніж необхідно для однієї лекції. Тому велику роль відіграє попередній відбір. Тут необхідно бути прискіпливим і відкинути все другорядне або слабо пов’язане з темою. Спроба так чи інакше "втиснути” в лекцію як можна більше фактичного матеріалу – характерна помилка молодих лекторів – часто  призводить до того, що лекція перетворюється в зведення фактів, в ній не залишається місця для головного – для аналізу, узагальнень, висновків. Багатство теоретичного змісту, правильне висвітлення фактів і подій, вміле тлумачення їх мають велике виховне значення. Саме тому лектор повинен звертати особливу увагу на відповідність між теоретичними положеннями і прикладами. Важливо вміло підібрати і кількість фактів в лекції: якщо їх буде занадто мало, головна ідея лекції прозвучить непереконливо, бездоказово, а якщо їх занадто багато, тоді слухачеві буде важко або зовсім неможливо зрозуміти головну думку лекції [ 9, 36 ].
    Досвідчені лектори звичайно підбирають до кожного запитання плану лекції 3 – 5 прикладів, що доводять основну думку. Цього буває достатньо, так як аудиторія добре сприймає перерахування невеликої кількості фактів і
зуміє прослідкувати за розвитком головної теми виступу. Необхідно, щоб лектор при викладі матеріалу посилався на свіжі і достовірні факти.
    Дуже важливо підібрати для підтвердження своїх думок цитати найбільших авторитетів.  
    Складання плану лекції і тексту лекції. Коли матеріал зібраний і проаналізований, можна розпочати роботу по складанню точного плану змісту майбутньої лекції. На цьому етапі необхідно продумати, чітко сформулювати питання теми, розмістити їх в суворо визначеній послідовності [ 14, 202 ].
    Останнім часом лектори частіше вдаються до побудови тезисного плану.
    Тезисний план – це розгорнутий план, що містить не лише твердження
(основні положення), але й логічну систему доказів кожного з них. План лекції систематично переглядається, оновлюється, а іноді і перебудовується після "обкатки” лекції в аудиторії. Добре складений план має велике значення в роботі лектора над текстом майбутнього виступу. План лекції дозволяє розподілити матеріал в певній логічній послідовності, допомагає його відібрати. Так як лекція суворо регламентована, саме план буде являтися тим засобом, який "відкине ” все другорядне, залишивши матеріал, без якого не можна обійтись.
    Якщо виступ на ту чи іншу тему передбачається один раз, лектор обмежується складанням детального розгорнутого "плану для себе” або запише тези виступу, тобто короткі положення, що розкривають суть тієї чи іншої проблеми. В тезах відображаються принципові положення, що конкретизують в якійсь мірі кожен пункт плану лекції. Тези допомагають охопити зміст теми, продумати майбутній виступ, коротко сформулювати основні положення, запам’ятати докази, факти, роз’яснення, обґрунтування, аргументацію.
    Конспект являє собою короткий виклад основних положень, теми і висновків. Він допомагає встановити взаємозв’язок ідей, привести їх в систему. Якщо у лектора є детальний план, тези або конспект майбутньої лекції, можна вважати, що він підготовлений до виступу [ 15, 47 ].
    Початківці, та й багато досвідчених лекторів зазвичай пишуть повний текст майбутнього виступу. Це надає роботі над темою завершеності. Текст дисциплінує і організовує лектора.
    Текст лекції включає в себе три частини: вступ, основну частину, висновки. Кожна частина виконує певну функцію.
    Вступ психологічно вводить слухача в процес сприймання. Він повинен привернути увагу, забезпечити контакт лектора з аудиторією. Це свого роду "гачок”, на який зачіплюють увагу слухачів. Цьому може спонукати: цікаве, захоплююче повідомлення, юмористичне зауваження;
питання або навіть ряд питань, що звернені до слухачів; цитата тощо.
    Перша фраза, перше слово, яке ви вимовите, з’явившись на трибуні, особливо відповідально. Тому перші слова виступу рекомендується записати і іноді навіть прочитати дослівно. За цей час ви переборете неминуче спочатку хвилювання, ввійдете в колію. Розміри вступу визначаються рядом чинників: тривалістю лекції, її змістом, настроєм аудиторії тощо. Але завжди необхідно прагнути до локанічності, не затягувати вступ; 3 – 4 хвилини буває достатньо.
    Основна частина. В ній головне місце відводиться викладенню основного змісту матеріалу теми, його аналізу, узагальненню висунутих положень. Для успіху лекції важливе значення має поділ матеріалу на розділи, основні питання, іншими словами – добротний план [ 21, 18 ].
План головної частини повинен бути ясним і простим. Звичайно він складається з 3 – 4 розділів. Більше ставити не слід, так як більша
кількість запитань ускладнює сприйняття. Важливо, щоб питання, записані вплані, були головними і необхідними для розкриття теми. Якщо питань буде більше, це майже завжди свідчить про те, що автор не володіє матеріалом, не домислив головну думку. В добре продуманому плані всі питання слугують головній меті, пов’язані загальною ідеєю.
Методика рекомендує загальні правила композиційної побудови лекції.
1. Послідовність. Думки повинні бути пов’язані логічно і витікати одна з одної.
2. Посилення. Сильний початок, емоційні аргументи в середині, найсильніші – в кінці. (Сильні докази, нова інформація завжди притягують увагу).
3. Органічна єдність. Поділ на пункти повинен витікати з самого матеріалу, диктуватись ним, тобто структура повинна бути гармонічно пов’язаною зі змістом.
4. Економія засобів. Мінімум слів, фактів і доказів. Лише те, що веде до розкриття теми, з’ясуванню її суті [ 13, 17 ].
    Висновки. Це підсумки всьому сказаному. Кажуть, що промову слід рішуче почати і рішуче закінчити. Заключну частину слід планувати також ретельно, як і інші частини. Вони допомагають осмислити всю лекцію, чіткіше виділити її основну ідею. У заключній частині може бути дано необхідне узагальнення, зроблені теоретичні і фактичні висновки.
     Якими методами це досягається, якою може бути приблизна структура висновків?
1. Коротке повторення основних положень лекції (чіткі, максимально стиснуті формулювання). Можливий повтор (видозмінений) того, що було сказано у вступі.
2.Узагальнення сказаного, загальний висновок.
3.Зазначення переспектив.
4.Постановка задач, побажання [ 6, 120 ].
    В якості підсумку можна використовувати цитату, алегорію, тощо. Але на відміну від вступу, де все це може мати відносний зв’язок з темою, тут
ілюстрація повинна суворо відповідати сутності сказаного в лекції. Не рекомендується закінчувати промову жартом, що не відноситься до справи – це може скласти враження, що ви несерйозно відноситесь до теми.
    Не слід закінчувати промову багаточисленними дрібними додатками, наприклад: "Закінчуючи, я хотів би додати…” В пам’яті залишаться ці додатки, і мова залишить враження незакінченої. І зовсім погано, коли лектор говорить, що не встиг вкластись в регламент і тому вимушений закінчити лекцію: оратор зобов’язаний вміти розраховувати час.
    Робота над формою викладу. Якість лекції визначається, в першу чергу, багатством змісту, ідейно-теоретичним рівнем, зв’язком з життям, з практикою, композиційно-логічною побудовою і переконливістю викладу.
Однак для хорошої лекції має значення і форма викладу: правильність мови, її виразність, емоційність, використання засобів наочності [ 21, 13 ].
Важливою умовою ефективності лекції – єдність її форми і змісту, гармонія думки і слова. Кожна думка потребує свого особливого виразу, свого оформлення. Доцільно підкреслити, що роздільний аналіз змісту і форми усного виступу допустимий лише в навчальних цілях. В лекції, в живому творчому процесі вони неподільні. Зміст на кожному кроці потребує підпорядкування собі форми, а вона, в свою чергу, неминуче втручається в зміст, покращуючи або погіршуючи його. З’єднувати зміст з відповідною його вимогам формою необхідно на кожній фразі. Гарна лекція – це діалектична єдність форми і змісту.
    Робота над формою – справа не менш складна і трудоємка, ніж організація ідейного змісту. Тут багато залежить від особистості лектора, його характеру, смаків, тобто від його індивідуальності. Саме в оформленні
яскравіше всього виражається творче "я” кожного лектора, його стиль, те, що відрізняє виступ одного лектора від виступу іншого, надає йому індивідуальний вираз [ 13, 42 ].
    Найважливішим елементом форми являється мова, слово. Лише правильна, образна, жива мова допоможе донести до слухача все багатство лекції. Досвід багатьох цікавих ораторів переконує, що чим багатший лексикон лектора, тим краще, різнобарвніше і переконливіше формулює він думку.
    Перед усім важливо, щоб в мові оратора не було перешкод, щоб він говорив правильно, у відповідності з мовленєвою нормою: фонетичною, граматичною, лексичною. Всім відомо, що мова, яка містить помилки, які відступають від норм, негативно впливає на слухача. Якщо помилку помітили, то вона дискредитує лектора і відволікає слухачів від суті справи. Якщо ж помилка залишилась непоміченою і сприйнята як норма, то лектор
опиняється в ролі пропагандиста мовного безкультур’я [ 20, 67 ]. Особливо помітні в мові лектора граматичні помилки. Іноді слід проявити певну мужність і визнати, що в тебе з ряду причин "хромає” елементарна грамотність і що необхідно сісти за посібник з граматики.
    Вміння знайти точне слово, яке найбільше підходить в даному випадку – це велике мистецтво. Різні шляхи: епітет, порівняння, гіпербола, алегорія, іронія; стилістичні фігури: паралелізм, антитеза, градація, інверсія, риторичне питання і інші в значній ступені покращують мову, роблять її яскравішою, образнішою, а відповідно, зрозумілішою і дієвішою [ 7, 27 ].
Збагачують мову лектора приказки, прислів’я, крилаті слова і вирази, висловлювання відомих людей. Вносить жвавість у лекцію застосування доречних і розумних цитат, використання історичних документів, а в деяких випадках – частини віршів, байок, легенд, фелєтонів. Завжди корисним є вдалий жарт лектора, використання з цією метою яскравих літературних образів, тонких порівнянь. Однак в усьому цьому необхідне суворе почуття міри.
    Непогано, коли в лекції є достатня кількість конкретних прикладів, порівнянь, посилань, статистичних даних, тобто різного ілюстрованого матеріалу.
    Поряд з текстовим матеріалом лектор для більшої переконливості повинен підготувати наочні посібники до майбутньої лекції:
карти, схеми, креслення, графіки, таблиці, плакати, ілюстрації, фотографії, зразки, макети, моделі, слайди [ 19, 37 ], технічні засоби навчання.
    Початківцю можна порекомендувати проговорити лекцію вголос, тримаючи в руках конспект і намагаючись якомога менше в нього дивитись. Дуже добре, коли є слухачі: ними можуть бути ваші друзі або домашні.
Проговорення лекції в голос дозволить правильно розрахувати час.
Неправильний розрахунок часу, а це нерідко приходиться спостерігати, приносить гарній лекції невиправну шкоду: скорочуючи час, лектор перестрибує через цілі куски, навіть цілі питання, від чого втрачається логічний зв’язок або комкається виклад, що приносить шкоду ясності і чіткості розповіді. Доречі, вміння вкластись в певний час – це велике мистецтво, котрим необхідно оволодіти кожному лектору.Закінчення типу:
"На цьому я вимушений закінчити за браком часу…” неможна віднести до категорії кращих. Певна можливість регулювання часу може бути закладена саме в процесі попереднього опрацювання: необхідно відзначити час "проходження” кожного розділу, питання, підпитання. Корисно відмітити, які моменти можна випустити без шкоди для змісту (якісь описи, приклади, ілюстрації) і, навпаки, що з додаткових фактів ("резерв”) можна привести, якщо часу виявиться більше.
    Дуже корисно, особливо початківцю, дати своє творіння на рецензію [ 4, 59 ]. Критичні зауваження і поради досвідченого лектора – рецензента допоможуть автору усунути непомічені помилки, пробіли, неточності, покращити зміст і форму лекції. Однак зауваження рецензента в певній мірі відображає його індивідуальну точку зору, його власний досвід. Крім того, корисно перевірити, як буде звучати лекція в дійсності, в
аудиторії. В зв’язку з цим лекція повинна бути надана колективному прослуховуванню і обговоренню на засіданні методичної секції. Лише після цього лекція може бути допущена до читання в аудиторії.
Провівши ретельну підготовку, лектор вправі вважати, що він готовий до зустрічі з слухачами. Однак робота над лекцією на цьому етапі не закінчується. Удосконалення лекторської майстерності, підвищення якості лекції залежить не лише від підготовчої, але й від подальшої роботи лектора над прочитаною лекцією [ 14, 300 ].
4. МЕТОДИКА ПРОВЕДЕННЯ ЛЕКЦІЙНИХ ЗАНЯТЬ У ВИЩІЙ ШКОЛІ
    Про те, як слід читати лекцію, накопичилось чи мало порад і рекомендацій, викладених в методичній літературі. Важлива проблема, яку необхідно спробувати вирішити з першої ж зустрічі – це визначення тональності взаємовідносин, позиції викладача у спілкуванні з студентами.
Часто молодий викладач, перейнятий проблемою швидкого завоювання авторитету, намагається йти шляхом збільшення вимог, збільшення дистанції між собою і своїми підлеглими, вважаючи: чим більше суворості, заборон, обмежень, тим краще.
    Студент, який відчуває тиск, займає частіше всього пасивно-захисну позицію. Така установка негативно впливає на його формування як спеціаліста і людини. Для того, щоб змінити установку студентів, лектору необхідно змінити власні установки по відношенню до них.
    Можна виділити три етапи по формуванню нової установки на співпрацю. На першому етапі, знайомлячись зі студентами, лектор може повідомити їм, як буде проходити лекція. Успіх першого етапу полягає у тому, що у студента виникає бажання спілкуватися з викладачем як з людиною і професіоналом. В основі другого етапу лежить відношення співробітництва, що передбачає, що всі проблеми вирішуються разом викладачами і студентами. Співпрацюючі сторони разом думають над проблемою і шукають вихід. Тому для лектора продемонструвати співробітництво – це означає щиро розповісти студенту про свої переживання з приводу заняття, а не заковуватись в броню
недоступності і холодності. На третьому етапі дії студентів ще невпевнені, вони не почувають себе розкуто, допускають помилки. Важливо не оцінювати дії студентів, а показувати їх можливості, використовувати цікаве в подальшій роботі. До висловлювань студента рекомендується відноситись як до думки співробітника [ 7, 5 ].
    Передусім необхідно торкнутися мистецтва оволодіння увагою присутніх, уміння перетворювати масу слухачів в аудиторію, що слухає. Для цього існують різні способи. Не слід, наприклад, починати лекцію "раптово”, краще зачекати кілька секунд, скажімо, маніпулюючи мікрофоном або перебираючи тези тощо, а потім оглянути всіх присутніх, ніби збираючи їх в одне ціле. Це дає можливість слухачам придивитися до лектора, психологічно, внутрішньо приготуватись.
    Повідомлення основних питань плану теми певним чином "заціплює” і утримує протягом всієї лекції увагу слухачів. Так, з самого початку програмується свідомість слухачів, формується їх інтерес і очікування відповідей на поставлені питання. Починати лекцію необхідно непоспішаючи, впевнено і переконливо, усвідомлювати себе силою і авторитетом в даній галузі знань, тобто без сумнівів у словах, але й без будь-якої напищеності. Мова повинна починатись зразу ж з суті справи і бути проникнута свідомістю серйозності всього того, про що говориться.
Дуже важливо взяти такий саме тон, бо, якщо ти сам не відчуєш всієї значущості проблеми, то і слухач не відчує це.
    Успішне прочитання лекції залежить від багатьох об’єктивних і суб’єктивних факторів, від таких, наприклад, як вміння себе правильно і з гідністю тримати, переборюючи скутість і не впадаючи в розпач.
Студентів вражає скупий виразний жест, простий і пристойний костюм без відволікаючих деталей, жива міміка. Відштовхуюче враження призводять на слухачів як похнюпливе постійно обличчя, так і вічно сяюча фізіономія, прикрашена з приводу (або без приводу) чергуючою посмішкою. Ці природженні або "навішені” маски викликають почуття роздратованості, заважають сприйняттю лекції. Недопустимо заходити в аудиторію і з обличчям злим, легковажним. Воно повинно бути привітним, серйозним, живим [ 4, 21 ].
    Але найбільше допомагає лекторському успіху його мова, коли вона проста, зрозуміла і виразна, не перевантажена цитатами і цифрами, зарозумілими термінами. Хороша лекція передбачає індивідуалізовану (свою) мову, вільну від шаблонів і граматичної сухості, гарно інтоновану мову, в якій "чується музика”. Не одноманітну за звучанням мову, не абстраговану, а образну, насичену яскравими прикладами, порівняннями, повчальними посиланнями, гумористичними моментами, переконливими коментарями до ілюстрованого матеріалу (якщо він є і необхідний), власними роздумами.
    Лектор повинен проводити лекційний процес таким чином, щоб не лише для себе, але і для слухачів перетворити його в своєрідну інтелектуальну діяльність [ 22, 13 ].
    Лекції слід читати слухачам, дивлячись на них, а не читати з аркушу, вткнувшись в нього. Це – правило, з нього робиться виняток лише для самих молодих лекторів, котрі не здобули ще навиків публічного виступу, і тих випадків, коли необхідно користуватись статистичними даними і різними іншими допоміжними матеріалами у вигляді тез, цитат, бібліографічних рекомендацій тощо. Конспект зразу ж ставить бар’єр між лектором і слухачами, а через цю стіну їм пробитись буває дуже складно [ 3, 63 ].
     Важливою складовою частиною всього лекційного процесу являються відповіді на запитання. Саме запитання є показником того, наскільки лекція захопила слухачів. Чіткі і короткі відповіді на них мають велику смислову цінність.
    Головна умова повноціного засвоєння змісту лекції студентами – це розуміння її сутності. Керувати процесом засвоєння – означає своєчасно виявляти ускладнення студента і допомагати йому швидше їх усувати. Тому необхідно зразу ж поставити перед собою завдання домогтися розуміння студентами лекційного матеріалу. З цією метою бажано поставити себе не місце слухача і проаналізувати сприйняття ним матеріалу [ 11, 42 ].


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Вербицкий А.А. Активное обучение в высшей школе: контекстный подход.
- М., 1991.
2. Гузеев В.В. Методы и организационные формы обучения. –М. 2001. –128с.
3. Загвязинский В.И. Дидактика высшей школы: текст лекций. - Челябинск,
1990.
4. Карклина Л.Д. Методика подготовки к лекции. –М. 1977. –18 с.
5. Козаржевский А.Ч. Мастерство устной речи лектора. - М., 1983.
6. Кожевников К.П. Методика подготовки лекций. –Минск. 1976. –30 с.
7. Лавриненко-Омецинская Е.Д. Рецензия лекции… Нужна ли? И какая?  М. 1990. –65 с.
8. Мойсеюк Н.Є. Педагогіка. Навчальний посібник. 3-є видання,
доповнене. - К., 2001.
9. Навчальний процес у вищій педагогічній школі: Навчальний посібник / За заг. Ред. О.Г.Мороза. –К. 2001. –337 с.
10. Педагогика и психология высшей школы: Учебное пособие. - Ростов
н/Д., 2002.
11. Педагогика: педагогические теории, системы, технологии. Учеб. Для студ. - /Под ред.С.А.Смирнова. - М., 2000.
12. Подласый И.П. Педагогика. Новый курс. - В 2 т. - Т.1. - М., 2001.
13. Столяренко А.М. Юридическая педагогика. Курс лекций. - М., 2001.
14. Фокин Ю.Г. Преподавание и воспитание в высшей школе. - М., 2002.
15. Хуторской А.В. Современная дидактика. /Учебник для вузов. - Питер,
2002.


 


Категорія: Методичні матеріали | Додав: Оля (14.10.2011)
Переглядів: 1657 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Пошук
Друзі сайту

Copyright MyCorp © 2016
Безкоштовний конструктор сайтів - uCoz